«Славна вікторія над турками» (Хотинська битва 1673 року)

Автори: Оксана Драгомирецька, Андрій Федорук

11 листопада 2023 року виповнилося 350 років з того часу, коли під Хотином відбулася битва, у якій об’єднане польсько-литовське військо на чолі з великим гетьманом коронним Яном Собєським завдало нищівної поразки османській армії під командуванням сераскира Гусейна-паші. Так склалося, що територія нинішньої Чернівецької області у ранньомодерну добу часто ставала ареною воєнних дій, які найчастіше відбувалися безпосередньо під мурами твердині на Дністрі. Проте, на відміну від Хотинської війни 1621 р., вітчизняні дослідники майже не висвітлювали цю важливу в історії нашого краю битву. Хоча «про той рік у літописцях та реєстрових козацьких записках не відзначалося нічого більше, тільки два слова – Хотинська війна», – так один з сучасників події, український гетьманський канцелярист і козацький літописець Самійло Величко, розпочав у своєму творі виклад подій в Україні, «року (…) від утілення слова Божого Сина 1673».

Битва відбулася унаслідок чергового польсько-турецького воєнного протистояння, викликаного захопленням у серпні – жовтні 1672 р. султаном Мегмедом IV Авджи усього Поділля і частини Київщини. 18 жовтня 1672 р. поляки були змушені укласти принизливий для себе Бучацький мир. З огляду на зростаючу османську загрозу, Я. Собєський у зверненні до сейму, який засідав у Варшаві в березні – квітні 1673 р., зазначив, що Річ Посполита опинилася у набагато гіршому становищі, ніж під час війни 1621 р., тому що «Україна на той час була наша, як і Поділля, Кам’янець та Хотин». Він пропонував ухвалити нові податки для створення великого війська. Пропозиція великого гетьмана коронного була підтримана і королем Михайлом Корибутом Вишневецьким.

Ян Собєський.

Художник Даніель Шульц.

Одночасно певні приготування до війни проводили й турки. Вони бачили, що поляки, не бажаючи належно виконувати умов Бучацького миру, проводять тонку дипломатичну гру з метою виграти час. 7 серпня 1673 р. Мегмед IV на чолі 35–40 тисячної армії виступив з Адріанополя до Дунаю. Там султан передав командування над нею великому візиру, а той, у свою чергу, доручив армію сілістрійському наміснику Гусейнові-паші, який рушив з нею до Хотина.

Посилення загрози з боку османських військ, розташованих поблизу кордонів Галичини, спонукала польські урядові кола активізувати свої дії. У середині вересня польські підрозділи на чолі з великим гетьманом коронним Яном Собєський виступили з-під Грубешова до Глинян, де 8 жовтня король М. К. Вишневецький оглянув військо. Вже 1 листопада польські підрозділи перейшли р. Турецьку під Снятином та попрямували до Боян. Перед вступом на Буковину головнокомандуючий усіма силами Речі Посполитої Я. Собєський суворо заборонив війську грабувати місцеве населення і наказав купувати все необхідне за гроші. Проте жовніри пустошили села, відбираючи у людей худобу і хліб. Щоби припинити ці грабежі, великий гетьман коронний вдався до жорстоких покарань. Це стало однією з причин збільшення числа дезертирів з польських підрозділів. Через сильні дощі дороги розмокли, тому пересування гармат і возів з боєприпасами по зарослій густим буковим лісом місцевості відбувалося повільно. Водночас до Боян рухалося і литовське військо, яке, після залагодження чергової суперечки між великим гетьманом коронним Яном Собєським та великим гетьманом литовським Михайлом Казимиром Пацом, переправилося через Дністер поблизу Городенки.

Михайло Казимир Пац.

Художник невідомий.

9 листопада польська кіннота підійшла до османських польових укріплень під Хотином. Підрозділи Гусейна-паші стояли за відновленими валами і ровами польсько-литовського та запорозького таборів з часів війни 1621 р., які додатково були укріплені новою системою реданів завдовжки близько 5 км, побудованих «напевно за голландським або шведським» зразком. Крім того, на валах турки поставили 50 гармат. Усі приготування османів указували на те, що вони готувалися вести битву з позиції активної оборони.

Польські й литовські кавалерійські корогви зупинилися перед турецькими валами на відстані «трьох пострілів з лука». Увечері головні сили кавалерії «зійшли з поля до таборів своїх на чверть милі (приблизно 1,5–2 км), залишивши передову плацову сторожу». Поступово підтягувалися підрозділи польсько-литовської піхоти з артилерією, які розташовувалися на місці османських позицій 1621 р.

Загалом у розпорядженні великого гетьмана коронного Я. Собєського під Хотином разом із українськими козаками правобережного гетьмана Михайла Ханенка було 32 тис. вояків і 66 гармат. У ніч з 9 на 10 листопада польсько-литовське командування провело військову нараду, на якій М. К. Пац висловив сумнів щодо можливості здобуття турецького табору і запропонував відмовитися від подальшого проведення активних воєнних дій. На це Ян Собєський відповів, що відступати не розгромивши супротивника означає приректи власне військо на загибель. Адже, не маючи достатньо продовольства і фуражу, воно, щоби врятуватися, повинно оволодіти османськими укріпленнями.

Уранці 10 листопада польські й литовські підрозділи підійшли до укріплень противника, «тепер турки не рухалися ні на крок». Тоді гетьман Я. Собєський наказав ближче підійти до ворожих валів і почати їх обстріл з гармат. Генерал коронної артилерії Марцин Казимир Контський, розставивши артилерійські батареї, розпочав обстріл османських укріплень. Поки гармати вели активний вогонь, Ян Собєський вивчав обстановку, намагаючись розгадати наміри супротивника. Він припускав, що Гусейн-паша може кинути свої підрозділи в атаку. Тоді за його наказом артилерія посилила вогонь, і в атаку пішли українські козаки наказного гетьмана Івана Мотовила й німецькі піхотинці генерала Йогана Деннемарка. Вони хутко видерлися на вал, збили турецький заслін і увірвалися у ворожий табір. Очевидно, Я. Собєський не сподівався такої спритності з боку козаків і німців, тому не встиг сконцентрувати на цьому напрямку удару потрібні додаткові сили. Османам вдалося відбити атаку супротивника, під час котрої загинув І. Мотовило, який на чолі «козацького, Ханенкового, війська, як виявилося з розповіді старих козаків, що там були, (…) вірною своєю службою полякам та лицарським серцем виявили вони Короні Польській значну вислугу». Зазнавши великих втрат, генерал Й. Деннемарк теж був змушений відійти до польських розташувань. Хоча атака на турецький табір закінчилася невдало, проте вона дала можливість виявити деякі слабкі сторони в його обороні.

Великий гетьман коронний вирішив наступного дня вести усе військо на генеральний штурм ворожих укріплень. Під покровом ночі за наказом генерала М. К. Контського гармати було підтягнуто ближче до османського табору. Ніч на 11 листопада була холодною, з пронизливим вітром і густим снігом. Удосвіта гетьман Я. Собєський, пішки обійшовши укріплення супротивника і переконавшись, що більшість турецьких піхотинців залишили свої бойові позиції, вирішив без гаяння часу розпочати штурм. Після короткої артпідготовки колони польської піхоти й обозної челяді, підтримувані підрозділами кавалерії, що йшли за ними, рушили на приступ ворожих позицій. Віддавши наказ до наступу, великий гетьман коронний «сам з оголеною шаблею пішки йшов перед своєю колоною і закликав: «Аби в ім’я Божої милості, віри і костьолів, ім’я милої Вітчизни, маючи надію на Бога, відважно наступали». Далі, за вмовляннями декількох офіцерів, Ян Собєський від’їхав на висхідну позицію для подальшого керівництва боєм.

Битва під Хотином 1673 р.

Художник Ромейн де Хоге.

Жовніри, натхненні мужнім поривом і особистим прикладом свого головнокомандуючого, відважно рушили на османські вали. І незважаючи на деякі втрати, полякам усе ж вдалося захопити ворожий заслін зненацька. Піднята по тривозі більша частина турецької піхоти прибігла з наметів до валів, коли вже на них видерлися і закріпилися польські піхотні підрозділи. За наказом великого гетьмана коронного піхотинці розкопали вал, а взятою з нього землею засипали рів та вимостили помости для проведення гусарських корогв всередину османського табору.

На крайньому лівому фланзі успішний прорив ворожих позицій здійснили литовські піхотні й кавалерійські підрозділи. Гетьман М. К. Пац отримав наказ головнокомандуючого тоді, коли «вже довкола почався суворий бій». Тим часом на краю лівого флангу укріплень жовнірам вдалося розкопати вали, і до ворожого табору увірвалися панцирні корогви познанського хорунжого Владислава Скорачевського та військового стражника Міхала Зброжка, які почали швидко просуватися до мосту через Дністер з метою відрізати супротивнику шлях до відступу. Однак на правому крилі поляки не могли ввести в бій усю силу своєї важкої кавалерії. Помости й брами за короткий час давали можливість пройти тільки обмеженій кількості гусарських корогв. Тому османам вдалося сконцентрувати на одному напрямку значну групу своєї кавалерії і перейти в контратаку. Особливо жорстока січа розгорілася на березі Дністра, в ході якої вояки падали з високої скелі вниз, калічилися та розбивалися.

Щоби підтримати свої атакуючі підрозділи, Я. Собєський кинув у бій гусарські корогви на чолі з воєводою руським Станіславом Яном Яблоновським. Тим часом литовське військо під командуванням М. К. Паца захопило західну браму ворожого табору. Великий гетьман литовський пройшов крізь неї зі своєю важкою кавалерією і, вдаривши з іншого боку по ворогу, що бився з польськими підрозділами, розбив його. Здавалося, що турки зазнали повної поразки, і польсько-литовські підрозділи вдерлися в глибину їхнього табору. Там польські піхотинці, порушуючи накази своїх командирів, кинулися грабувати вороже майно. Скориставшись цим, османська кавалерія знову контратакувала їх, і тільки новий удар гусарських корогв перехилив шальки успіху на бік поляків.

Серед решти турецьких підрозділів почалася паніка, вони стали безладно тікати до Дністра. Гусейн-паша зі своїм оточенням також перебрався по мосту на подільський берег річки. За цих критичних умов не втратив витримки тільки Сулейман-паша з Боснії. Зібравши довкола себе рештки своєї кавалерії, він організував нову контратаку, спрямовану на південно-західну браму табору. Проте йому перерізали шлях резервні гусарські корогви під командуванням польного гетьмана коронного Димитра Єжи Вишневецького і підрозділи панцирної кавалерії на чолі з воєводою київським Анджеєм Потоцьким. Останні завдали по боснійському підрозділу потужного удару й змусили значну його частину повернутися до табору. Однак, частині османських вершників удалося прорватися через лави польської кавалерії і на відстань «у половину пострілу з пістолета» підскочити до місця, де стояв сам Я. Собєський. Життя великому гетьману коронному врятувала контратака чотирьох гусарських корогв, підтримана панцирною кавалерією Олександра Незабитовського. В зіткненні з ними вершники Сулеймана-паші зазнали великих втрат і були відкинуті до дністровських круч. Внаслідок чого чимало босняків попадало з кіньми вниз і порозбивалося.

Захопивши вал турецького табору, який прилягав до річки, з розташованою на ньому артилерійською батареєю, поляки, розвернувши гармати, відкрили вогонь по утікаючому ворогу. Міст, по якому османи втікали на подільський берег, не витримавши маси людей і коней, зламався, внаслідок чого чимало їх знайшло свій кінець у холодних хвилях річки. Самовидець у своєму літописі відзначив, що з Хотина «ледве увійшло тисяч на десять через Дністер до Камянця, и то голо – такая оним поряжка была». Наступного дня артилерія під керівництвом генерала М. К. Контського почала обстрілювати Хотинський замок. Проте його залога, деморалізована розгромом турецької армії під мурами твердині, не чинила організованого спротиву. Вранці 13 листопада вона здалася на вимогу великого гетьмана коронного і на почесних правах покинула замок наступного дня. Того самого дня польські підрозділи зайняли османські шанці перед мостом на лівому березі Дністра та захопили Жванець.

Проте далі низка причин не дозволила Яну Собєському досягнути кінцевої мети походу, хоча, крім Хотина і Жванця, польські підрозділи зайняли ще ряд міст, блокували шлях між Бендерами та Кам’янцем, чим дуже ускладнили становище подільського угруповання турків. Але полякам не вистачило військових сил і засобів, щоб повернути Поділля. Зокрема, великий гетьман литовський М. К. Пац відмовився від подальшої участі у воєнних діях, мотивуючи це наближенням зими. Та й сам Я. Собєський незабаром був змушений покинути Молдавію, дізнавшись про смерть польського короля М. К. Вишневецького, який помер 10 листопада 1673 р. у Львові.