Як буковинці Європу від османів рятували

Автори: Оксана Ротар, Андрій Федорук

340 років тому, 12 вересня 1683 р., під стінами австрійської столиці відгриміла остання з найграндіозніших баталій між християнською Європою та мусульманським Сходом – битва під Віднем. У ній об’єднані військові сили Cвященної Римської імперії і Речі Посполитої завдали нищівної поразки армії Османської імперії. Здобута перемога остаточно поклала край турецькій експансії в Центральній і Східній Європі та значно посилила міць Габсбурзької монархії на континенті. Не оминули доленосну Віденську битву і вихідці з буковинських теренів.

Донедавна про участь наших краян у битві за «золоте яблуко» Європи, так називали Відень, дотримуючись однієї легенди, в османських правлячих колах, було зовсім невідомо. У буковинознавчій літературі довгий час про це не було жодної згадки. Так, офіцер крайової жандармерії Едуард Фішер в одному зі своїх краєзнавчих нарисів тільки коротко згадав, що молдавський господар Георгій Дука «зі своїми військовими частинами брав також участь у поході турків на Відень 1683 року, однак під час відсічі втратив табір і ядро своїх підрозділів». У свою чергу український історик Аркадій Жуковський лише побіжно зазначив, що «особливо помітно безсиліла Османська імперія, яка вже після поразки під Віднем 1683 р., а ще більше після Карловицького договору 1699 р. – перебувала в постійному відступі». Очевидною метою усіх цих наведених свідчень було просте обґрунтування певної закономірності того, чому згодом буковинські терени перейшли під владу монархії Габсбурґів, що в принципі не суперечить, а повністю відповідає історичній дійсності.

Панцерний.

Художник Юзеф Брандт.

Але конкретно, хто саме з представників місцевого населення був у складі молдавських відділів, як допоміжних частин османської армії під стінами австрійської столиці, достеменно залишається невідомо. Зате до наших часів дійшли цінні документальні свідчення, які чітко демонструють, що чимало буковинців тоді перебувало на службі у війську польського короля Яна ІІІ Собєського, де за його наказом з них формували окремі підрозділи легкої кавалерії – «волоські корогви».

Відомо, що в останній третині XVII ст. буковинські терени опинилися у зоні майже постійних бойових дій між Османською імперією та Річчю Посполитою, які вели активну збройну боротьбу за панування над Правобережною Україною та Молдавією. За цих умов багато представників дрібного і середнього молдавського дворянства вступило до польського війська. Згодом достатньо масовий відтік співвітчизників на іноземну службу привернув увагу деяких очевидців цього процесу. Зокрема, літописець Іон Некулче писав у зв’язку з подіями 80-х років XVII ст., що до Польщі «пішли майже всі молдавани, боєрі наші й боярські слуги, служитори». А вже у новий час румунський історик Ніколає Йорґа також відзначив, що на польську військову службу йшло «багато молдаван з горішньої частини країни, окупованої королівськими військами». Отож, наприкінці XVII ст. чимало офіцерів і вояків у корогвах легкої кавалерії армії Яна Собєського були родом з Чернівецької і Хотинської волостей.

Найповніші відомості про озброєння і спорядження особового складу «волоських корогв» збереглися в описі італійця Себастіяна Чефалі – секретаря князя Єжи Любомирського. «Вони легко захищені, – писав він, – лук, пістоль і палаш (правильніше – шабля) є їхньою зброєю. Деякі з них замість лука мають карабіни, командири носять панцири (тут іде мова про кольчуги)». Також «волохи» служили і в інших видах польської кавалерії, починаючи від екзотичної «яничарської корогви» – лейб-гвардії Яна ІІІ Собєського і закінчуючи козацькими та гусарськими підрозділами. «Волоські корогви» відігравали на полі бою переважно допоміжну роль у порівнянні з чисельнішими і краще озброєними відділами панцирних, не кажучи вже про гусарів – еліту кавалерії війська Речі Посполитої. «Волоські корогви», як і козацькі підрозділи, призначалися передусім для здійснення «під’їздів» – розвідувально-диверсійних дій, боротьби з подібними за озброєнням ворожими загонами, переслідування розбитого супротивника тощо.