Як буковинці Європу від османів рятували

Автори: Оксана Ротар, Андрій Федорук

340 років тому, 12 вересня 1683 р., під стінами австрійської столиці відгриміла остання з найграндіозніших баталій між християнською Європою та мусульманським Сходом – битва під Віднем. У ній об’єднані військові сили Cвященної Римської імперії і Речі Посполитої завдали нищівної поразки армії Османської імперії. Здобута перемога остаточно поклала край турецькій експансії в Центральній і Східній Європі та значно посилила міць Габсбурзької монархії на континенті. Не оминули доленосну Віденську битву і вихідці з буковинських теренів.

Донедавна про участь наших краян у битві за «золоте яблуко» Європи, так називали Відень, дотримуючись однієї легенди, в османських правлячих колах, було зовсім невідомо. У буковинознавчій літературі довгий час про це не було жодної згадки. Так, офіцер крайової жандармерії Едуард Фішер в одному зі своїх краєзнавчих нарисів тільки коротко згадав, що молдавський господар Георгій Дука «зі своїми військовими частинами брав також участь у поході турків на Відень 1683 року, однак під час відсічі втратив табір і ядро своїх підрозділів». У свою чергу український історик Аркадій Жуковський лише побіжно зазначив, що «особливо помітно безсиліла Османська імперія, яка вже після поразки під Віднем 1683 р., а ще більше після Карловицького договору 1699 р. – перебувала в постійному відступі». Очевидною метою усіх цих наведених свідчень було просте обґрунтування певної закономірності того, чому згодом буковинські терени перейшли під владу монархії Габсбурґів, що в принципі не суперечить, а повністю відповідає історичній дійсності.

Панцерний.

Художник Юзеф Брандт.

Але конкретно, хто саме з представників місцевого населення був у складі молдавських відділів, як допоміжних частин османської армії під стінами австрійської столиці, достеменно залишається невідомо. Зате до наших часів дійшли цінні документальні свідчення, які чітко демонструють, що чимало буковинців тоді перебувало на службі у війську польського короля Яна ІІІ Собєського, де за його наказом з них формували окремі підрозділи легкої кавалерії – «волоські корогви».

Відомо, що в останній третині XVII ст. буковинські терени опинилися у зоні майже постійних бойових дій між Османською імперією та Річчю Посполитою, які вели активну збройну боротьбу за панування над Правобережною Україною та Молдавією. За цих умов багато представників дрібного і середнього молдавського дворянства вступило до польського війська. Згодом достатньо масовий відтік співвітчизників на іноземну службу привернув увагу деяких очевидців цього процесу. Зокрема, літописець Іон Некулче писав у зв’язку з подіями 80-х років XVII ст., що до Польщі «пішли майже всі молдавани, боєрі наші й боярські слуги, служитори». А вже у новий час румунський історик Ніколає Йорґа також відзначив, що на польську військову службу йшло «багато молдаван з горішньої частини країни, окупованої королівськими військами». Отож, наприкінці XVII ст. чимало офіцерів і вояків у корогвах легкої кавалерії армії Яна Собєського були родом з Чернівецької і Хотинської волостей.

Найповніші відомості про озброєння і спорядження особового складу «волоських корогв» збереглися в описі італійця Себастіяна Чефалі – секретаря князя Єжи Любомирського. «Вони легко захищені, – писав він, – лук, пістоль і палаш (правильніше – шабля) є їхньою зброєю. Деякі з них замість лука мають карабіни, командири носять панцири (тут іде мова про кольчуги)». Також «волохи» служили і в інших видах польської кавалерії, починаючи від екзотичної «яничарської корогви» – лейб-гвардії Яна ІІІ Собєського і закінчуючи козацькими та гусарськими підрозділами. «Волоські корогви» відігравали на полі бою переважно допоміжну роль у порівнянні з чисельнішими і краще озброєними відділами панцирних, не кажучи вже про гусарів – еліту кавалерії війська Речі Посполитої. «Волоські корогви», як і козацькі підрозділи, призначалися передусім для здійснення «під’їздів» – розвідувально-диверсійних дій, боротьби з подібними за озброєнням ворожими загонами, переслідування розбитого супротивника тощо.

Герб шляхетського роду Туркул.

Кольорова реконструкція.

Стосовно ж буковинців, які особисто брали участь в битві за «золоте яблуко» Європи, то серед них перш за все слід назвати Георгія Гиждеу (Хиждеу або Хіждеу) – одного з пращурів визначних діячів молдавської й румунської культури ХІХ – початку ХХ ст. Олександра, Болеслава і Фаддея Хиждеу (Богдана Петрічейку Хаждеу). За даними компуту польського війська, що «вирушало на відсіч Відня 1683 р.», він був ротмістром однієї з «волоських корогв», що нараховувала 70 вояків. Цілком можливо, що до складу останньої входили й інші наші краяни, оскільки його підрозділ належав до числа новостворених (так званого «нового затягу»). Непрямим свідченням цього є також факт, що син Георгія Василь і його племінник Георгій-Лупашко теж згодом стали польськими ротмістрами. Останній з них, за період служби в королівському війську, одружився на польці, з якою мав трьох синів, володів селом Конюшки у Перемишльському воєводстві. Помер Г.-Л. Гиждеу як польський ротмістр у 1733 р., заповівши синам «шаблі мої і славу предків» і закликавши їх: «Воюйте проклятого бусурмана, то будете благословенними. А котрий з вас поклониться туркові й повернеться в підданство його, той проклятий буде». Відомо також, що родині Гиждеу належали маєтки, які компактно розташовувались на Хотинщині. Це були села Пашківці, Тулбуряни (нині Крутеньки), Читниківці, або Гиждеу (нині Ярівка), Нагоряни, Несвоя, Долиняни, по половині Круглика, Грушівців, Негринців, третина Шиндрян (нині Драниця) та ін.

До речи, за успішну бойову діяльність «волоських корогв» під час відбиття турецько-татарських нападів, ряд «волохів» було відзначено на високому державному рівні ще за декілька років до Віденської битви. Під час коронаційного сейму в Кракові 1676 р. сам Ян Собєський підписав низку актів, згідно з якими деякі з них отримали польське шляхетство. Серед таких нагороджених, «які за різних обставин зробили нам (королю) і Речі Посполитій значну послугу», був і Георгій Гиждеу. Кожний з них отримав королівський диплом на шляхетство з гербом і текстом, у якому перераховувалися заслуги і особисті якості нобілітованої особи. Зокрема, ротмістра Василя Туркула, батька відомого королівського ротмістра, а потім полковника Костянтина Туркула (Туркульця) – генерального судді й управителя Чернівецького староства, було зараховано до гербової групи Остоя. На одному з різновидів герба Туркулів: з корони вертикально стирчить зігнута у лікті, закута в обладунок рука, що тримає ятаган з настромленою чалмою. Крім того, у цей самий час у війську короля Яна ІІІ Собєського були на службі й отримали нобілітацію також представники буковинських родів Лукавецьких, Давиделів, Барбовських, Мургульців, Волчинських, Кокоранів тощо.

Ян ІІІ Собєський під Віднем.

Художник Юліуш Коссак.

Іншим вихідцем з буковинських теренів, який брав участь у битви під Віднем 1683 р., був ротмістр Апостол Кігеч, у власності котрого деякий час перебувала чверть села Путилів. Він у польському війську командував приватною козацькою корогвою волинського воєводи і польного гетьмана коронного Миколая Сенявського, що налічувала 150 осіб. Вище уже загадуваний К. Туркул, який був родичем А. Кігеча, характеризував його – «походження доброго, котрий є родом волохом і воістину православним, у всьому неабияка людина, особливо в рицарській справі вправна». У битві під стінами австрійської столиці його кавалерійський підрозділ розташовувався на лівому крилі польського війська, яким командував його покровитель. Вояки під керівництвом Апостола Кігеча атакували супротивника у вирішальний момент бою, коли за наказом Яна Собєського в наступ рушила уся кавалерія польсько-австрійсько-німецького війська, яка потужним своїм ударом вщент розгромила османську армію.

Тож участь буковинців у битві за «золоте яблуко» Європи в складі польського війська зумовлювалась усілякими життєвими обставинами, оскільки різні об’єктивні й суб’єктивні причини штовхали їх зробити такий крок. Були серед них такі, що шукали собі простого «вояцького хліба», бо мали незначні земельні володіння, які межували з територією Речі Посполитої. Але значна частина з них була політичними емігрантами, які свідомо проводили свій антитурецький курс, орієнтуючись на Польщу. Тому в доленосній Віденській битві вони билися не стільки за короля, як за «славу предків» своїх та прадідівську «віру християнську».